• Попередня
• 1 of 8
• Наступна

Ibanez. Коротка історія.  Пройшовши тернистий шлях від виробництва бюджетних копій американських інструментів до створення революційних гітар для зірок – компанія Ibanez в 21 столітті звитяжно очолила японське вторгнення на американський гітарний ринок. Давайте подивимося назад і спробуємо зрозуміти як це могло відбутися. І ось вам спершу три історичні факти:

Насправді, спільного у них досить багато. Кожен з них підходив до своєї справи як провидець, розсовуючи рамки звичайного для досягнення видатних цілей. Більш того, їх імена назавжди пов'язані з розвитком і успіхом Ibanez Guitars, інтернаціональним гігантом індустрії музичних інструментів, що існує впродовж сімдесяти років. Почавши з виробництва бюджетних копій американських гітар, ця компанія сама стала законодавцем моди, удосконалюючи технологію виготовлення гітар і завоювавши увагу музикантів, які раніше віддавали перевагу класичним американським гітарам, наприклад, Джо Сатріані. "Раніше я був переконаним поклонником старих гітар", - признається Сатріані, чия ультрасучасна іменна серія JS в даний час входить в лінійку електричних гітар Ibanez.

"Я переїхав в Сан-Франциско і спробував почати кар'єру професійного музиканта, яка, на мій подив, не продовжилася і тиждень. Тому я влаштувався працювати продавцем в гітарний магазин, де я вперше познайомився ближче з цими чудовими старими моделями. Один день це міг бути Strat 54 року, в інший – Strat 55 року або Les Paul 59 року. Пограти на будь-якій з них було схоже на те, як розгадати частину загадки або якоїсь великої таємниці".

Якби він міг перенестися назад в часі, Сатріані, можливо, знайшов би споріднену душу в Матцухиро Хошино, який відкрив сімейний книжковий магазин в Японському місті Нагоя в кінці 19 століття. Складні завдання та ігри на розгадування були Хошино також до душі. Вражений тим, скільки нових і всіляких способів витратити гроші знаходять його покупці, Хошино поставив собі питання у дусі східної химерної економіки: А що, якщо в книжковому магазині торгувати гітарами? Чи намагався Хошино потрапити на вістря культурного духу часу або просто сподівався заробити трохи йен, це сміливе доповнення до його бізнесу не було позбавлене підстави.

Музична революція почалася в Японії якраз на рубежі століть з приїздом мандолінного оркестру. Вона була в самому розпалі в 1921 рік, коли гітарист і композитор Морішиге Такєї представив японським слухачам свою концепцію гітари як виконуючого соло інструменту в класичній музиці. На той час, як Андре Сеговія зіграв турне в Японії в 1929 році, ринок гітар досяг критичної відмітки. Матцухиро Хошино почав експортувати гітари Salvador Ibanez з Іспанії, і книжковий магазин Хошино був перейменований в "Hoshino Musical Instrument Company".

Гітари Salvador Ibanez були простими, але красивими інструментами, розробленими для використання з металевими струнами або із струнами, що виготовляються з кишок. Вони вмить завоювали успіх у японців, що розбиралися в музиці, зайнятих пошуком нових захоплень, і до 1935 року попит на гітари перевищив виробничі можливості фабрики Salvador Ibanez.

У відповідь на це компанія "Hoshino Musical Instrument Company", тепер очолювана Йошитаро Хошино, сином Матцухиро, почала самостійно виготовляти інструменти. На першій фабриці Хошино, розташованій в районі Ясуда Дорі, Шова-ку, р. Нагойя, працювали тридцять майстрів, що ретельно збирали перші гітари під ім'ям "Ibanez". До кінця десятиліття компанія поставляла невеликі партії інструментів на експорт до Кореї, Північно-східного Китаю, Росії, в південноазіатські острівні держави, а також в США.

Проте успіх тривав недовго. Друга Світова війна практично погубила фабрику Хошино, коли уряд припинив виробництво всіх товарів не першої необхідності. Йошитаро довелося проводити іншу продукцію, зокрема дерев'яні ручки для мішків. Хошино, у якого чотири сини пішли на фронт, ухвалив обтяжливе для себе рішення закрити сімейний бізнес. Під час бомбардування в березні 1944 року фабрика в Шова-ку була зруйнована вщент. Хоча вийшло так, що Йошитаро втратив все, йому неймовірно пощастило в тому, що всі його чотири сини повернулися додому неушкодженими і в 1948 році він зробив те, що робить кожен удачливий підприємець, коли стикається з поразкою – він почав все спочатку.

"Історія компанії Ibanez, по суті, є історією особистих перемог сім'ї Хошино", - говорить юрисконсульт Рональд З. Бінсток, що був радником компанії з правових питань в США в середині 80-х. – "Якщо ви коли-небудь бачили фотографії розвалин, що залишилися після бомбардувань Другої Світової війни, ви зрозумієте, що руйнування були величезними. Більшість людей, якщо їм вдалося б залишитися в живих, ніколи не змогли б звестися на ноги, як зробив це Хошино. Фактично, сім'я повністю відновила компанію і зробила так, що сьогодні її вважають однією з найуспішніших історій того часу".

Серед невеликого числа речей, не знищених в роки війни, був список контактів зарубіжних замовників Хошино. Це дало йому перевагу перед конкурентами, і компанія стала процвітати. Одній з перших успішних спроб налагодити експорт в США стало постачання партії гітарних медіаторів. В той час, як більшість медіаторів лише імітували черепашачий панцир, медіатори, Хошино, що поставляються, були зроблені з натурального матеріалу (тобто панцира черепахи), завдяки чому вони стали дуже популярними. Попит на медіатори дозволив компанії заробити достатньо засобів, щоб знову зосередитися на випуску струнних інструментів.

"Впродовж початку 80-х років попит на певні типи гітар змінювався", - пригадує Сатріані. – "Працюючи в гітарному магазині, я міг бачити все це зсередини". Старі гітари розкуповувалися вмить; до нас часто приходили японці і купували інструменти ціною за декілька тисяч доларів сотнями. В той же час, ми отримували багато японських копій американських моделей. Відношення до японських гітар було таке, що вони були вельми доступними, але багато з них дійсно були не дуже хорошої якості. Але якісь екземпляри були цілком непоганими, і було схоже на те, що деякі японські виробники вкладають багато роботи в свої інструменти, в певних випадках піднімаючи планку якості, і це було чудово".

Ера "копій", особливо це стосується японських моделей, що наповнили США, почалася в середині 60-х років. Подібно до інших японських виробників гітар, Хошино відреагував на вплив the Beatles і настання ери рок-н-ролу випуском серії електричних гітар. Компанія Hoshino, очолювана після смерті Йошитаро в 1963 році його синами Ріохєї, Джампєї, Масао і Йошихиро, почала виготовляти погані копії американських моделей. Незабаром, компанія вже проводила високоякісні репліки гітар, які, в деяких випадках, вже не виготовлялись.

Не було потрібно багато часу, щоб покупці відмітили, що якість багатьох з цих копій перевершує якість оригіналів. Зокрема, це відмітив Гарі Розенблум. Крім володіння неймовірно популярним магазином музичних інструментом під назвою "Medley Music", розташованим в передмісті Філадельфії, Розенблум придбав деревообробну фабрику і почав виготовляти гітари. Його компанія, названа "Elger", випускала гітари ручної роботи тисячами. У 1970 році під впливом ринкового попиту Розенблум став імпортувати японські гітари, більшість з яких було зроблено на фабриці Hoshino.

Розенблум знаходився під таким враженням від Хошино, а Хошино від Розенблума, що незабаром послідували переговори про співпрацю. Розенблум, що мав деякі знання про виробництво, дистрибуцію і продаж гітар, дав представникам компанії Hoshino приголомшливу пораду, як завоювати американський ринок: робити гітари краще. На думку Розенблума, люди готові заплатити декілька зайвих доларів за дійсно прекрасний інструмент, який був би правильно настроєний і придатний до використання "прямо з коробки".

Для представників компанії Hoshino слова Розенблума стали мандатом, причому що надає їм свободу. Ті дні, коли слова "Зроблено в Японії" означали низьку ціну, але ніяк не якість, канули в літа. "Усвідомлення цього і зіграло вирішальну роль", - підтверджує Бінсток. – "Протягом довгих років японським виробникам повинні були знижувати ціни, але ніхто ніколи не говорив їм: "Зробіть кращу мишоловку". Сьогодні це звучить так просто, але у той час таку пропозицію порахували досить радикальною".

Компанія Hoshino почала виготовляти кращі гітари, які витримували негативний вплив змін клімату і подорожей (туры в португалию), і які поєднували високу якість і придатність до гри, будучи витягнутими "прямо з коробки". Неймовірно, але компанія змогла утілити все це в життя, зберігаючи при цьому низькі ціни. Розенблум надихнув успіхом, і 1 вересня 1972 року компанія Elger стала ексклюзивним дистриб'ютором гітар Ibanez в США.

Проте саме у цей момент вся історія компаній Hoshino/Ibanez/Elger уповільнює свій розвиток. В компанії приходило багато дуже талановитих і далекоглядних управлінців, але жоден з них не зіграв вирішальної ролі в успіху гітар Ibanez до приходу Джефа Хасселбергера.

Іконоборець і рекламний агент, Хасселбергер також активно цікавився розробкою, маркетингом, рекламою і відносинами з артистами, і він був одержимий ідеєю примусити впливових музикантів грати на гітарах Ibanez. Його присутність за кулісами в концертних залах Філадельфії "Civic Center" і "Spectrum" була такою незмінною і постійною, що його пропускали усюди без перевірки пропуску.

Завзятість Хасселбергера була винагороджена: Стів Міллер, один з найвідоміших концертуючих артистів в сімдесятих, з'явився на обкладинці каталога Ibanez 1977 року, тримаючи в руках свій власний Ibanez моделі 2622 Artist. Іншими головними ендорсерами були Пол Стенлі, Ренді Скрагз, Карл Перкінс, Куб Коду і Джері Гарсіа зі своїм товаришем по групі Grateful Dead Бобом Уїром.

Будучи рокером в душі, Хасселбергер, проте, звернув свою увагу і на артистів інших жанрів. У Джорджі Бенсоне він побачив гітариста, що володіє незрівнянним смаком і майстерністю. Бенсон, чий вплив розповсюджувався на світ року, джазу і попа, відносився дуже вимогливо до своїх гітар, і в Джефі Хаселбергері він знайшов людину, яка прислухається до його ідей. Бенсон дістав лист паперу і намалював гітару, яка і стала його іменною моделлю GB10. Ця гітара мала корпус з одним вирізом, зроблений з клена і ялини, два "плаваючі" звукознімачі і спеціальний дворівневий струнотримач, який Бенсон міг підстроювати під час виступу. Більш того, гітарист, що постійно їздить в турне, вказав, що корпус гітари повинен бути шириною 14,5 дюймів для того, щоб він міг класти інструмент на багажну полицю в салоні літака.

В той час, як Ibanez стали приділяти увагу інструментам оригінального дизайну, основним хлібом компанії все ж таки залишалася неймовірно популярна серія реплік. На думку Хаселбергера, проте, було недостатньо просто робити "точні копії" американських моделей; гітари Ibanez повинні були привернути покупців тим, що "вони були добре зроблені, і не були повністю "зідрані" з оригіналів. Якщо ви пропонуєте людям щось більше, ніж просто точна копія, їм це сподобається".

Компанії Gibson це не сподобалося. Високошановний виробник гітар був не в захваті від практично точних копій його прославлених моделей Fling V, SG і Les Paul від Ibanez, і 28 червня 1977 року компанія Gibson офіційно подала позов проти копанні Elger.

"Цей позов Gibson багато в чому допоміг Ibanez", - говорить Пол Спехт, сьогоднішній директор по зв'язках з громадськістю компанії Ibanez. – "Зосередивши так багато уваги на якості гітар Ibanez, Gibson створила нам свого роду мимовільну рекламу". Кіт був витягнутий з мішка, і люди зрозуміли, які хороші гітари Ibanez, а також зрозуміли торговці на виставці NAMM, а на той час ми були на шляху до того, щоб повністю перейти на виробництво гітар оригінального дизайну. Чи дала ця судова справа підтримку для Ibanez? Зрозуміло. Але у будь-якому випадку наш план вже був у дії".

Передбачити майбутнє мистецтва і комерції було б нелегкою справою навіть для завзятого сперечальника, і компанія Hoshino U.S.A. (нове найменування з вересня 1981 року) теж допустила ряд промахів: "Цифрова революція", з гордістю проголошена в 1984 році, закінчилася вже до 1985 року, і це стає ясно будь-якому, варто лише поглянути на рекламу MIDI-гітари Ibanez (на якій, зокрема, були фото Еді Мартінеза і Стіва Хоу з групи Yes).

"MIDI-гітара." - зітхає Біл Рейм, сьогоднішній президент компанії Hoshino U.S.A. "Так, це була не така вже і нова ідея, хоча у той час здавалося інакше". Рейм, барабанщик, що володіє яскравою зовнішністю, був помічником Джефа Хаселбергера до 1982 року, коли Хаселбергер покинув компанію, щоб відкрити власне рекламне агентство. Рейм брав участь був ініціатором численних рекламних акцій і модифікацій інструментів. "Велику частину часу справи йшли досить гладко", - говорить Рейм", - "Але ми зіткнулися і з деякими складнощами. Японці мають тенденцію сильніше прагнути до консервативності, ніж ми, і це зрозуміло – адже це їх гроші. Але я вважаю, що нам необхідно було створювати власну особу, яка б не було пов'язано з виробництвом копій, а для них це був справжній переворот. Це було забавно, ми проводили неначе секретну операцію. Дизайнер Річ Ласнер і майстер по прототипах Мейс Бейлі працювали над формами і дизайном, я потім приходив я і говорив: "Х-м-м-м. виглядає непогано, але як щодо зробити корпус ось таким? Або як щодо згладити ось тут?" Їх особи починали тремтіти, тому що вони думали про те, що скажуть про все це японці, але їх це все ж таки захоплювало. Хороший був час".

Найбільш помітною зі всіх змін, внесених Реймом, стало доопрацювання тремоло на моделі Roadstar. Оригінальна тремоло-система моделі Hard Rocker була замінена на тремоло Edge, витиснене, у свою чергу, знаменитою системою Floyd Rose. Завдяки всім цим змінам, модель Roadstar стала однією з перших "шреддерських" гітар, що отримали загальне визнання. "В той момент це було питанням життєвої важливості, щоб японські гітари мали всі кращі характеристики американських гітар", - пояснює адвокат Бінсток. – "Головним чином це стосувалося можливості глибоко знижувати лад натиснення важеля. Якщо ти не міг цього зробити на своїй гітарі – даруйте, ти був поза грою. Коли вийшла модель Roadstar, оснащена тремоло Floyd Rose, не кажучи ж про звукознімачі DiMarzio, молоді "хеві-метал" гітаристи приходили в музичний магазин і точно знали, чого вони хочуть".

Та все ж однієї складовії як і раніше бракувало в успішній історії компанії Ibanez – особи. У 1986 році Рейм поговорив з новими працівниками компанії Річем Ласнером, Джимом Донахью і Мейсом Бейлі на тему того, який гітарист міг би піднести Ibanez на саму вершину ринку музичних інструментів. "Рішення було одноголосним", - згадує Рейм. – "Як тільки прозвучало ім'я Стіва Вая, ми зупинили свої пошуки. Тепер нам потрібно було дістати його".

Дістати його або хоч би дістати до нього доступ було нелегкою справою – для Вая сама ідея бути ендорсером яких-небудь гітар звучала як прокляття. Цей гітарист вже став легендою в крузі серйозних музикантів, коли Чи Девід Рот запросив його приєднатися до групи – ця честь, надана Стіву, піднесла його статус до рівня гітариста, який до цього грав з Девідом – Еді Ван Халена.

"В ту саму хвилину, як я вперше вийшов на сцену з Ротом, всі стали звеличити мене", - говорить Вай. "І я розумію, чому – адже я був, по суті, людиною, що йшла по стопах Еді. Я також віднісся до цієї ролі вкрай серйозно, але я був дуже вимогливий до гітари, на якій граю. Я вважав, що ніхто не зможе зробити того, що мені потрібно".

Вай намагався зробити гітару, що відповідає всім його запитам, самостійно. "У мене був корпус від цього огидного зеленого Charvel, розбитого мною. Я змінив глибину вирізу, щоб корпус з'єднувався з грифом на 17 ладу. У мене великі руки, що ще я можу сказати? Також я поставив інше тремоло. Мені не подобалося грати із звичайним тремоло, я завжди думав: "ну чому всі натисненням важеля опускають лад? Я хочу навпаки, підтягати струни!" І Стів Вай самостійно перетворив це зелене чудовисько в гітару, яка більш менш відповідала його цілям. "Вона була хороша постільки, поскільки я не міг знайти іншої гітари, що влаштовувала мене".

Кожен виробник гітар, включаючи і Ibanez, присилав Ваю гітари на пробу, але ніщо не сподобалося йому. "У результаті, я сам написав специфікацію і сказав їм, що якщо вони зможуть зробити таку гітару, як тут написано, тоді, можливо, у нас є про що поговорити. Я не хотів виставляти себе таким дурнем, просто я якимсь чином хотів від всіх звільнитися. Я не вірив ні на хвилину, що хтось зможе зробити те про що, я просив".

Компанія Ibanez не тільки повністю і буквально виконала вимоги Вая, але зробила це протягом трьох тижнів. В результаті вийшла модифікована модель Maxxas, з серії Ibanez Ultrathin, що у результаті стала популярною моделлю Saber або просто "S". Новий інструмент мав гриф з 24 ладами, два хамбакера DiMarzio і один сингл, вибірку в корпусі під струнотримачем і – відповідно до головної вимоги Вая – замовлене тремоло Floyd Rose, що дозволяло підтягати струни завдяки унікальному вирізу у формі "кігтів лева".

Найбільш яскравою межею було покриття отруйно-зеленого з рожевим кольори, такого, що імітувало луску змії, що було зроблене спеціально, щоб привернути увагу Вая. Нову гітару поклали під різдвяну ялинку Вая (у цьому допомогла його мама), і вона непогано виглядала на тлі святкового убрання кімнати. Коли Стів узяв гітару і став грати, його серце мерзнуло. "Я був вражений", - говорить він, сміючись.- "Кожна компанія присилала мені свої стандартні моделі з невеликим змінами, і лише Ibanez прочитали мої думки і побачили, що я хочу. Я не міг у це повірити".

Ендорсмент Вая тримався в секреті до виставки NAMM 1987 року, що проходила в Чікаго. Потім обидві сторони зробили сумісну заяву, знявши покривало з нової гітари Стіва Вая, названою JEM.

"У JEM дійсно є щось від дива", - говорить Вай. – "Я хотів створити щось більше і значуще більше для мене. Цим стала гітара JEM. Працюючи з Річем Ласнером і Білом Реймом, я зміг вивільнити всю свою творчу енергію. Гітара була виготовлена з липи, чого не робив ніхто. Додатково, там була зроблена вибірка під тремоло, був п'ятипозиційний перемикач звукознімачів, 24 лади, зелений квітковий узор, і, зрозуміло, "ручка".

Так, знаменита "ручка". Вражаєшся при думці про те, про яких раніше недосяжних музичних висотах роздумував Вай, пропонуючи зробити гітару, яка б мала свою власну ручку. "Насправді, це повністю в моєму дусі", - сміється Стів. – "Іноді я роблю дивні речі. Я подумав: "А чом би і ні?" Хоча це задоволено практично. Це зручно – мати можливість розмахувати гітарою над головою під час концерту, тримаючи її за ручку. Кому б цього не хотіло?"

Рейм недвозначно відзивається про внесок Вая і про його значущість для Ibanez: "Він зробив нас відомими. Внесок Стіва в розвиток Ibanez, що почався з моделі JEM і продовжувався всі ці роки з його семиструнними моделями серії RG, зробив на нас величезний вплив, він нас надихає і спонукає до дії. Ви не можете навіть приблизно уявити, як сильно його поважають в правлінні компанії. Моделі JEM і RG є витворами мистецтва, і вони могли виникнути тільки в мозку у Стіва Вая".

Так який же мозок міг замислити додати сьому струну до гітари і з якою метою? Вай душевно над цим посміявся, але не дав прямої відповіді: "Це питання з серії, як: "Чому у людини дві руки? Чому дві ноги?" Хто сказав, що у гітари не може бути вісім струн або чотирнадцять? Мені подобається звучання семи струн, але мені з рівним успіхом могло б сподобатися звучання трьох. Можливо, я просто не любитель парних чисел".

Протягом того ж року, що Стів Вай уклав контракт з Ibanez, Джо Сатріані також відвідав офіс компанії Hoshino U.S.A. у Бенсалеме. "Я повинен визнати, спершу я був настроєний скептично", - говорить Сатріані. – "Але як тільки я поїхав в турне на підтримку свого альбому 1987 року "Surfing with the Alien", я усвідомив, що я не можу брати свої дорогі старі гітар на гастролі. Хорошою стороною успіху є те, що люди пропонують тобі речі забесплатно – звичайно, вони всі потім кудись зникають, коли ти знаходишся в забутті. Але як тільки я пограв на тому, що мені запропонувала компанія Ibanez, я вирішив: добре, я можу грати на будь-яких гітарах, що мені дарують, але я хочу грати на цих гітарах".

Як і Вай, Сатріані отримав ключі від кондитерського магазина. За всі роки його іменна модель гітари зазнала значні зміни; спочатку це був модифікований корпус від моделі Radius, який надалі перетворився на повністю чорний JS1BK (відомий також під ім'ям "Black Dog", "Чорний Собака"), в хромований JS2 (який, не дивлячись на числені спроби досягти ідеального сріблястого покриття, був випущений лише невеликою передсерійною партією), в моделі JS3-JS5 з їх розфарбовуваннями, що зводять з розуму, а також в гітару з прозорого акрилу JS2K "Crystal Planet", зроблену до Міленіуму. "Вона не тільки виглядає неймовірно круто", - говорить Сатріані, – "Вона також має своє неповторне звучання. Сустейн на ній також хороший, і чи не краще, ніж на будь-якому інструменті з дерев'яному корпусом, на якому я грав".

Успіх Ibanez ріс неймовірними темпами, але на початку 90-х років компанія зіткнулася з силою, що на якийсь час понизила популярність її інструментів: це була Сиетльська хвиля гранжа. Раптово ("здається це трапилося буквально за одну ніч, з понеділка на вівторок", - жартує Сатріані) все, що було пов'язане з шредом і металом, включаючи штани з "спандекса", гриви волосся, гітари гострих форм і членство в Гітарному інституті технології (G.I.T.) стало неприйнятним для нового класу рокерів у фланелевих сорочках, в числі яких були Alice in Chains, Soundgarden і Nirvana. "Не те, щоб ми припинили продажі", - говорить Рейм. – "Ми топталися на місці в епоху гранджа, але ніколи не зазнавали фінансових збитків. Проте я б і не сказав, що група Nirvana нам чимось допомогла".

Застій це був або не застій, проте безліч семиструнних моделей серії RG порошилися в магазинах під час розквіту гранжа і, отже, альтернативного року. Але як тільки цей рух зійшов нанівець, новий різновид металу, сполучаюча реп і гітарну атаку грайндкора прийшла йому на зміну, очолювана звуком семиструнних гітар, перебудований в низький лад. Жодна група не характеризує собою це рух так яскраво, як "ця молода група з Оранж-канті на ім'я Korn", - говорить Рейм. – "Господи, благослови їх душі".

Оригінальне звучання Korn багато в чому зобов'язане "хуліганському" голосу вокаліста Джонатана Девіса і гітарній роботі Джеймса "Манки" Боярина і Брайана "Хеда" Уелча. Пробитися крізь рев Девіса з шестиструнною гітарою виявилося вельми важким завданням, але коли Манка і Хед відкрили для себе модель RG з нижньою струною "сі" (яку вони перебудовували в запаморочливо низький лад "ля"), вони зрозуміли що це та гітара, яка повинна бути у них.

"Нижня додаткова струна відкрила для нас величезну купу нових можливостей", - пояснює Манку. – "Ми завжди хотіли отримати це важке агресивне звучання настроєної нижче гітари, не звучавши при цьому як дет-металеві групи на зразок Carcass. Як тільки я побачив семиструнну гітару Ibanez, я зрозумів, що мені потрібно дістати її".

Хед, що залишив Korn, після того, як прийняв християнство в 2005 році, оцінює значення RG ще вище: "Музики Korn просто не було б без семиструнної гітари RG", - говорить він. – "Ми грали на точно таких же гітарах, як і всі, і звучали точно так, як і всі інші. Так нудно. Нам хотілося мати найкрутіший звук в світі але ми не знали, як добитися його. Вся різниця полягає в цій струні "сі". Раптово наша музика опинилася повній люті і незадоволеності".

На жаль, як тільки вони знайшли RG, Манкі і Хеду довелося почекати з покупкою до тих пір, поки вони не змогли дозволити собі заплатити за неї суму, що вказану на ціннику і перевищує 1000$. "Біс, мені навіть довелося розвозити піцу, щоб заплатити за оренду квартири", - говорить Хед. "Ми навіть подумували про те, щоб вкрасти їх; слава богу, що ми не пішли на це. І повірте мені, у той час ці гітари не скуповували пачками. Але ми хотіли мати ці гітари і рахували кожну копійку, поки не змогли їх купити".

Коли прийшов успіх, який неминуче всіх псує, Хед і Манкі змогли отримувати гітари від компанії безкоштовно. "Від періоду коли у нас не було жодної гітари, ми дійшли до дуже великої кількості гітар", - сміється Хед. – "Що ж, так працює музичний бізнес". Через декілька років компанія Ibanez пішла далі і, з благословення Вая, представила іменну модель Korn K7, засновану на серії RG. "Серед всіх нових груп, що виникли в останні десять років", - говорить Рейм, - "Korn зробили найбільший вплив на молодь яка вчиться грати на гітарі. Ці хлопці створили нову мову, новий спосіб спілкування. І якщо це заважає вашим сусідам, тим краще. Саме для цього ми всі і зібралися тут".

Рейм тримає мову за зубами, коли мова заходить про плани Ibanez на майбутнє, але він оптимістично настроєний щодо напряму розвитку компанії. "Ми ще не створили досконалу гітару. Я знаю, що це звучить дивно, але врахуйте ось що: решта всіх виробників гітар зробила свої останні великі гітари 40 або 50 років тому, і кожен з них до цих намагається повторити свій успіх. Ми не обтяжені цим консервативним мисленням. Музика міняється і ми міняємося разом з нею; ми надихаємо музикантів, і вони надихають нас. Так жити набагато веселіше".

Guitar World 2006